Про переговори з терористами

0
184
Про переговори з терористами

Логіка принципу «Ніяких переговорів з терористами» проста і зрозуміла. Йти на якісь поступки терористам — а вже сам факт переговорів з ними про щось, крім їх здачі, означає поступку і демонстрацію готовності до поступок — значить заохочувати подальший терор. Значить демонструвати urbi et orbi (і самим терористам в першу чергу), що терор — це, таки так, працюючий метод, за допомогою якого можна досягати цілей. Якщо і не всіх, але хоча б деяких (а щоб досягти більшого, наступного разу треба ще підняти планку, збільшуючи масштаб терору і нахабство вимог, тільки й усього). Тому єдині переговори з терористами, які варто вести — це «або відпустити заручників, складіть зброю і підете під суд і в тюрму, або будете знищені». Тобто навіть найкраща для терористів альтернатива повинна бути для них завідомо гіршого, ніж якщо б терору не було зовсім. Кожен повинен знати, що, вступаючи на шлях терору, він свідомо не досягне мети (і навіть не просунеться до неї), а навпаки — зробить лише гірше собі і своїм товаришам.

На практиці, однак, ця максима постійно порушується. Переговори з терористами ведуть, і не тільки про здачу (хоча, зауважу, і випадків, коли правоохоронцям таки вдалося переконати бандитів здатися, чимало). Логіка тут теж зрозуміла: «головне — врятувати заручників». З точки зору сферичного гуманізму в вакуумі — а точніше, небажання дивитися далі власного носа — справді врятувати невинних важливіше, ніж покарати винних. Проблема в тому, що винні і подібні їм у цьому разі, як уже було сказано вище, не зупиняться. І будуть захоплювати все нових невинних, досягаючи все нових перемог зла. І, стало бути, такий гуманізм з торжества добра перетворюється в пособництво злу.

(Зауважимо в дужках, що, коли стикається з терористами Росія — не в якості їх спонсорів, а в якості, як не дивно згадувати про це зараз, їх жертви — то, який би шлях вона обрала, виходить однаково погано. «Що ні робить дурень, все він робить не так.» Що Буденовск і Кизляр, де терористам дали піти, що «Норд-Ост» і Беслан, де їх знищили разом із заручниками — воістину, «обидва гірше». Навіть якщо дотримуватися офіційної версії, а не тій, що за двома останніми терактами стояла ФСБ, створювала таким чином Путіну привід для ліквідації незалежної ТБ в першому випадку і скасування виборів губернаторів у другому — що виглядає куди переконливішою, особливо з урахуванням тотального знищення навіть знешкоджених терористів, яких куди логічніше було б взяти живими і допитати. Це куди більше було схоже на зачистку непотрібних свідків мафією, ніж на поліцейську операцію.)

У нормальних країнах переговори з терористами найчастіше ведуть навколо вимог типу «мільйон доларів і літак». Тобто, по-перше, мова ні в якому разі не йде про легітимізацію бандитів. Ні про яку амністію, ні про яку можливість нахабно оселитися і жити на награбоване прямо під носом у законних влади. Тільки про умови для втечі без будь-яких гарантій на майбутнє. «Відпустіть заручників, і ми згодні рахувати до десяти, поки ви біжите. Ну а далі — хто не сховався, ми не винні.» По-друге, терористи ні в якому разі не розглядаються як повноцінні партнери по переговорах, щодо яких необхідно дотримуватися досягнутих домовленостей. Наобіцяти їм з три короби, лише б відпустили заручників, і обдурити — це в даному випадку не просто нормально, а саме так і слід чинити. Терористи, звичайно, про це не здогадуються і будуть вимагати непозначені купюри з йдуть не підряд номерами і т. п. — а завдання правоохоронців у тому, щоб, гарантуючи їм на словах усе це, купюри таки позначити невідомим їм чином, номери переписати, літак посадити на інший аеродром, де його вже чекає спецназ, і т. д. тобто заради порятунку заручників завдання знищення/покарання терористів ускладнюється — але жодним чином не відміняється зовсім.

Але, заперечать на це, коли мова йде не про кримінальне, а про політичний терор (хоча нерідко вони йдуть рука об руку, і на Донбасі ми якраз маємо яскравий приклад), можливі і більш глибокі переговори з обов’язковими рішеннями і перекладом процесу збройного в політичне русло. Так, буває і таке. У яких випадках?

По-перше, якщо терористи набрали таку міць, що перемогти їх силою не представляється можливим. Якщо їх підтримує півкраїни — або, принаймні, дуже значна її частина. Тобто якщо мова йде вже не просто про терор, а про громадянську війну.

По-друге, якщо за терористами (бунтівниками, повстанцями — називати їх можна по-різному, суть у тому, що вони ведуть збройну боротьбу проти законної влади) все ж стоїть якась правда, тобто в їх вимогах є резон. Якщо неприйнятні методи їх, але не мета. Ця ситуація може поєднуватися з першою, а може і не поєднуватися (якщо бойовиків підтримує якесь національна, релігійна і т. п. меншість, знищити/задавити яке, в принципі, можна сил для цього достатньо — але це буде суперечити поняттю justice в обох сенсах цього слова).

Само собою, також має бути тверде, і не на словах, а на ділі, бажання самих терористів/повстанців/бойовиків перейти від збройного до політичного вирішення конфлікту.

Наскільки все це стосується ситуації на Донбасі? Зовсім не застосовується.

Насамперед, в Україні немає ніякої громадянської війни і ніяких «сепаратистів». Є деяка кількість росіян совків (завезених в Україну після Голодомору й війни, та їх нащадків), що мріють «повернутися назад» в СРСР або у все більш нагадує СРСР путінську Росію — але ніколи не мріяли про утворення власної незалежної держави (що і є визначальною ознакою сепаратизму), не боролися за це, не створили власної помітної політичної організації з такою програмою. Поки заслані з Росії диверсанти не розповіли їм про «динири» й «линири», їм і в голову нічого подібного не приходило.

Партія кримінального авторитета Гобліна в Криму на останніх легітимних виборах набрала, нагадаю, менше 4%. Ні в одному з українських регіонів, включаючи найбільш проросійський Крим, вони не утворювали більшості (в Криму 58% росіян, але лише 41%, за останнім перед окупацією опитуванням, хотіли в Росію — причому, повторю, хотіли пасивно; упевнений, що якщо навіть зараз, при нинішньому напруженні антизахідної пропаганди, десь у Вологодській області провести опитування «чи Хочете ви стати штатом США і отримувати американські пенсії, а мову вчити не доведеться?» — охочих знайдеться як мінімум не менше). Всі спроби Росії розпалити сепаратизм штучно успіху не мали — повелися на них хіба що нечисленні купки місцевих гопників, алкашів і наркоманів. Проштовхуєма Кремлем — а зовсім не місцевим населенням — ідея «Новоросії» зазнала повний крах. У підсумку вирвати з-під українській владі вдалося лише ті райони, куди увійшли російські збройні окупанти. Та і там у багатьох з тих, хто раніше був налаштований проросійськи, а тепер сьорбнув свавілля російських (і кавказьких) бандитів, мізки встали на місце. Досить подивитися хоч на Слов’янськ, хоч на Маріуполь.

Так що, ще раз, в Україні немає сепаратистів (не в сенсі взагалі жодного, а як скільки-небудь значимої та популярної політичної сили), а є російські окупанти та місцевий кримінальний набрід, якому вони роздали зброю. І в цьому сенсі абсолютно жахливої була фраза Порошенко в його промові перед Конгресом США (в іншому, здебільшого — непоганий мови) про те, що він готовий дати сепаратистам більше прав, ніж хтось мав в історії української нації. Дати такий пас ворогові — це я не знаю ким треба бути! Вже точно не президентом країни, чий обов’язок і завдання — відбити ворожу інтервенцію. А тепер він домовився вже й до того, що «якщо вони не хочуть вивішувати над своїми офіційними установами українські прапори, нехай не вивішують». Але при цьому, звичайно, «це не особливий статус, а особливий порядок самоврядування, і територіальна цілісність України не страждає». Він взагалі сам себе чує? Наявність прапора само по собі ще не гарантує, що територія контролюється Україною де-факто — зате його демонстративна відсутність гарантує прямо протилежне!

Отже, ніякої «своєї правди» і масової підтримки населення за «калорадскими народними республіками» не варто — тільки іноземний агресор. Можна сказати, що він настільки сильний, що переговори і поступки йому неминучі? Ні, це не так. І це не моя думка — це думка бійців і командирів АТО. Ніхто з них не говорить «в України немає сил для подальшого опору» (що було б повним абсурдом — в черговий раз нагадаю, що в десятки разів менша і по населенню, і по території Чечня пручалася Росії 10 років, причому без будь-якої зовнішньої підтримки — беззубі резолюції ПАРЄ не в рахунок). Говорять про бездарне командування вищої ланки, починаючи з міністра оборони Гелетея, про те, що великі втрати техніки, якими тепер виправдовує свою миролюбність Порошенко, викликані виставленням цієї техніки на обстрілом з-за російського кордону позиції в поєднанні з ідіотським забороною відкривати вогонь у відповідь, про відсутність кадрових висновків і покарання (як мінімум — відсторонення!) винних у всіх цих провали, про відсутність узгодженості в діях різних структур (армії, МВС, СБУ) та єдиного командування (що викликане, в свою чергу, відсутністю військового положення), про бардак (можливо, і зловмисному) з постачанням (коли зброя і техніка є, але до фронту не доходять або доходять з великим запізненням) і мобілізацією (коли при наявності великої кількості добровольців в армію закликають не їх, а тих, хто не рветься туди йти) і т. п. (Хороший аналіз проблем АТО можна прочитати, наприклад, тут). Ось чим варто було б займатися президенту й верховному головнокомандувачу (не кожним фактом особисто, звичайно, а створенням системи, яка вирішувала б ці проблеми, та в першу чергу чищенням генералітету і введенням військового стану) — а не домовлятися з агресором про як би тимчасової як би несдачи окупованих районів!

Українським силам після підлого російського удару в кінці серпня (в результаті якого, до речі, російські втрати все одно значно більше українських) потрібна перепочинок і обмін полоненими, це безсумнівно. Але як ця пауза використовується? Як вирішуються згадані проблеми, хто відповів за втрати під Іловайском і в секторі Д? І головне — якщо заради цього і має сенс, стиснувши зуби, терпіти постійно порушувана Росією і її маріонетками «перемир’я» (за два тижні з 5 вересня українців обстрілювали близько півтисячі разів!), то вже ніяк не слід було приймати закони, що дозволяють Росії розіграти на Донбасі абхазько-придністровський сценарій. Те, що ці закони були прийняті боягузливим таємним голосуванням при виплачений табло, зайвий раз показує, чого варті всі заяви, що, мовляв, ці закони не означають ніякої здачі і взагалі їх у будь-який момент можна скасувати. «Немає нічого більш постійного, ніж щось тимчасове» — особливо коли маєш справу з настільки нахабним і підлим агресором, який, цілком очевидно, не зупиниться.

Адже ось що дивно — всі все розуміють! І Порошенко, й, нарешті, уже західні політики відкрито говорять — ні, ми не віримо, що Путін буде виконувати угоди. Власне, він їх не виконує, і ніколи не виконував. Тому всі чудові пункти про виведення російських військ і найманців, встановлення контролю над кордоном, звільнення всіх заручників і т. д. — це пусте струс ефіру. А ось розширення території, підконтрольній бойовикам, за час «перемир’я»- це, на жаль, реальність, як і нові жертви серед українських військових і мирних жителів.

Більш того, домовлятися в даному випадку взагалі не з ким. Це навіть не Арафат, який теж був кривавим і брехливим покидьком, але який, принаймні, виступав від свого імені і не робив вигляд, що не має ніякого відношення до ООП. А Путін зараз на блакитному оці заявляє, що його військ в Україні немає, а лугандонские бойовики йому не підпорядковуються; останні ж, у свою чергу, кажуть, що плювати хотіли на будь-які закони України. Ну і? Якщо Росія з такою легкістю потоптала всі норми міжнародного права і власні зобов’язання, прийняті на вищому рівні, що їй якась карлючка, поставлена послом Зурабовим? Хтось серйозно вірить, що ця карлючка зупинить танки і установки залпового вогню, коли в Кремлі вирішать, що настав час іти далі?

І тим не менш, розуміючи все це Путіну, не юридично, але фактично, здають території з двохмільйонним населенням (сотні тисяч, щоправда, вже стали біженцями) — якщо там навіть формально не буде українських прапорів, що це, як не зрада?! — так ще називають це прогресом.

За своє недовге президентство Порошенко зробив вже досить серйозних помилок. Що найгірше, він упирається. Деякі з цих помилок мають імена, прізвища і посади. Але головна його помилка, сама неприпустима для лідера країни, на яку напав підлий і безжалісний ворог — це те, що своєю метою він проголосив світ. В той час, як метою воюючої країни повинна бути перемога. Як сказав у своїй великій промові переможець Радянського Союзу Рональд Рейган, є лише один гарантований спосіб отримати мир, причому прямо зараз — це капітулювати. Будь-які спроби умиротворення ворога призведуть до нових і нових відступам і в кінцевому рахунку — до фінального ультиматуму про капітуляцію. І тоді відкидати його буде вже пізно, бо нація, постійно поступалася заради світу, виявиться значно слабше і економічно, і морально. Вибір стоїть не між війною і миром, а між опором і здачею.

Всі розмови про те, що виграти можна мирним шляхом або, тим більше, що тільки мирним шляхом — це нісенітниця собача, коли противником є Росія. Останнім, хто вчинив цю фатальну помилку, був Саакашвілі — на жаль, при всьому своєму розумі і таланті, недооцінивши підлість свого ворога. Він намагався робити те ж, що зараз проголошує Порошенко — мирним шляхом реінтегрувати Південну Осетію. Будував поблизу кордону лікарні, які могли вільно відвідувати жителі Південної Осетії (на своїй території жили практично як у найбідніших країнах Африки), підтримував роботу альтернативного осетинського уряду, який визнавали у населених грузинами селах, і т. п. Коли ця політика почала приносити плоди, Кокойти спершу закрив кордон зі свого боку, а потім Росія розв’язала війну, в якій роль детонатора зіграли російські «миротворці». А до цього, при Шеварнадзе, Грузія ще більш страшно вмилася кров’ю російського «миролюбства», погодившись на російське «миротворчість» і «гуманітарні конвої» (поставили зброю бойовикам) в Абхазії (до речі, свою кар’єру військового злочинця Шойгу почав якраз тоді).

Росія — це навіть не просто агресор, для якого існують хоч якісь правила (навіть такі умовні, які були у нацистської Німеччині, все ж не опускавшейся до стрільби з-під білого прапора або червоного хреста або вбивства своїх з метою звалити це на супротивника). Росія — це, говорив і повторюю, Абсолютне Зло, для якого немає ніяких — ніяких! — моральних і юридичних обмежень. Будь-які переговори з цим злом або його маріонетками — навіть з метою відтягнути час — не мають особливого сенсу, бо воно завдасть нового удару в будь-який момент, як тільки захоче, відкинувши будь-які папірці. Якщо зараз це зло пішло на переговори, то не тому, що раптом перейнявся порошенківськоі жагою світу, а лише тому, що, по-перше, за лічені тижні понесло втрати, порівнянні з другою чеченською війною, а по-друге, нарешті почала відчувати на собі західні санкції. І навіть при цьому, повторюся, воно взяті на себе зобов’язання не дотримується. Ця потвора розуміє тільки силу і нічого крім.

Хочеться вірити, що Порошенко все це розуміє, і всі його миротворчість — це пускання пилу в очі лиходіям, а насправді українська армія через деякий час покінчить з Лугандоном в ході настільки ж блискавичною і блискучою операцією «Буря», який у свій час хорвати покінчили з сербськими окупантами. Але якщо немає — тоді краще Порошенко повернутися з крісла головнокомандувача на свою шоколадну фабрику, і якнайшвидше.

Оцініть статтю

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here