Казка на ніч.
Усе частіше чую сентенції про примирення. Про те, що рано чи пізно доведеться якось миритися з тими, хто зараз по інший бік фронту. Мовляв, у кожного — своя правда, і вони воюють за свої ідеали.
А я оце їхав в метрополітені ескалатором, бачив плакати кіборгів. І вдивляляючись в обличчя пацанів, які загинули захищаючи нас в аеропорту, думав: їхні смерті я теж маю пробачити?
Чи, може, я маю пробачити розпороті животи наших патріотів? Чи відрубані за патріотичні тату руки? Чи розкроєні голови тих, хто допомагав армії? А може, добитих у полоні? Їх теж маю пробачити?
Навряд. Ні, навіть не так. Не навряд. Я не пробачу точно. Для мене кожне життя, кожна дитина-сирота, кожна культя цієї війни — це особистий рахунок. І я не буду пробачати.
Як там поводитимуться колись мої діти чи онуки — я не знаю. Та я точно назавжди лишуся ворогом «руського міра» і всіх пов’язаних з ними квазідержавних утворень.
Добраніч.
Закінчив магістратуру КПІ за спеціальністю “Інженерія програмного забезпечення.”
Захистив кандидатську за темою: “Проектування дидактичної системи інноваційної підготовки фахівців в області програмної інженерії”.
Працюю і пишу на теми, пов’язані з програмуванням, влаштуванням комп’ютерів і комп’ютерних систем.
