Степан Бандера: герой, ворог чи міф

Березень 2014 року, Кремль, Володимир Путін вперше після Другої світової війни в односторонньому порядку переглядає кордони, аннексируя Крим зі специфічною мотивацією: «Що стосується Криму, то він… буде, як і було століттями, рідним домом для представників усіх що живуть там народів. Але він ніколи не буде бЕндеровским!»

Ймовірно, під «бендерівцями» Путін мав на увазі послідовників літературного героя Ільфа й Петрова Остапа Бендера чи жителів молдавського міста Бендери. Але, швидше за все, мова йшла не про бендерівців, а про бандерівців. Так в сорокових-п’ятдесятих роках XX століття послідовники Степана Бандери називали членів революційного або бандерівського крила Організації українських націоналістів (ОУН — заборонена в Росії організація, — прим. ред.).

Ім’я Степана Бандери було настільки демонізоване радянською, а потім і російською пропагандою, що словесна риторика Путіна втратила історичну основу. З іншого боку, серед українського руху опору фігура невисокого (1 метр 59 см) Степана Бандери непомірно звеличена і міфологізована. Що спільного між міфічним Степаном Бандерою і реальною людиною?

«Степан Бандера був людиною, оточеною героїчним німбом, ореолом героя. Однозначно, він був непересічною особистістю, йому вдалося завоювати серед випадкових людей той авторитет, який він мав», — вважає український учений, фахівець з історії українського націоналізму Іван Патриляк.

Родини священиків — кузня українського патріотизму, або отроцтво Степана

Будинок в Старому Угринові, де 1 січня 1909 року народився Степан Бандера, зберігся до наших днів. Будинок молодого греко-католицького священика Андрія Бандери, в якому той оселився після закінчення богословського факультету Львівського університету, на початку XX століття був єдиним кам’яною будівлею в бідному і невеликому селі. Багатодітну родину Бандери також навряд чи можна назвати заможною. Діти хоч і мали свою кімнату, але на ліжках спали поперек матраців. У селі Старий Угринів зусиллями отця Андрія були відкрита хата-читальня «Просвіта» і початкова школа.

У 1914 р. територія Галичини, де розташовувалося село, стала театром військових дій. «Під час Першої світової війни зовсім дитиною я пережив чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 роках, а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів проходив австро-російський фронт, і наш дім був частково знищений гарматними снарядами», — згадував Степан Бандера у своїй «Автобіографії».

У 1918 році впала Австро-Угорська імперія. На її руїнах почали ґрунтуватися національні держави. На Східну Галичину претендували і українці, що мали на цій території етнічна більшість, й поляки, що посилаються на історію своєї державності. У Львові було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки. Батько майбутнього лідера ОУН Андрій Бандера був обраний членом Національної ради — парламенту нової республіки. Під час польсько-української війни Андрій Бандера в якості військового священика перебував у лавах Української галицької армії, розділяючи з рядовими солдатами негаразди військового життя.

«Мій батько пережив всю історію Української галицької армії на «Великій Україні» (тобто на Наддніпрянщині) в 1919-1920 рр., боротьбу з більшовиками і беломосковскими військами, тиф. На Галичини він повернувся літом 1920 р. Спершу укривався від польських офіційних органів з-за переслідування українських політичних діячів», — зазначає Степан Бандера в «Автобіографії».

Незалежний український рух закінчився поразкою й отець Андрій повернувся в убогий сільський будинок. В сім’ї було семеро дітей. Усі домашні клопоти лягли на плечі матері Мирослави (в дівоцтві Глодзинской — прим. ред.), і вона померла у віці 34 років. Мати Степана Бандери, також як і його дід, бабуся і одна з сестер, поховані на сільському цвинтарі. Степану до часу смерті матері виповнилося 12 років і він вже до того моменту два роки жив повноцінним дорослим життям.

1919 року Степан Бандера на батьківські гроші вступив в українську гімназію, яка перебувала в місті Стрий. «На формування особистості Степана, очевидно, вплинули його фізичні і фізіологічні особливості — невисокий зріст, слабке здоров’я (в дитинстві він перехворів поруч хвороб, що позначилися на його здоров’я суглобів і серце)», — вважає Патриляк.

1923 року Рада послів Антанти, вирішував долі повоєнного світу, визнала права Польщі на західноукраїнські землі із збереженням української культурної автономії. Правда, ще в 1920 році в Польщі назву «Західна Україна» було офіційно заборонено, оскільки край офіційно називався «Малопольська Всхудня» (Східна Малопольща)… Польща активно проводила політику переселення. З центральних районів Польщі в Галичину переїжджали так звані «осадники» (вийшли у відставку солдати, офіцери польської армії і члени їх сімей — прим. ред.), яким держава виділяла землю. На державну службу приймалися тільки поляки і католики, почалося масове закриття українських шкіл.

Вперше Степана Бандеру арештували в 1928 році за антипольську пропаганду на території Західної України, яку він здійснював разом зі своїм батьком. Процес ополячення зустрічав опір серед свідомих українців, які по-різному висловлювали свій протест, наприклад, кидаючи бомби-вонючки під час проведення державних свят замінюючи польський герб — орел — на український тризуб на будівлях державних установ. Такі форми протесту були широко поширені на всій Західній Україні.

Членами підпільних гімназійних гуртків зазвичай були учні 7-го і 8-го класів, але Степан Бандера бере в них участь з 5-го класу. Він виявився незамінним у тих випадках, коли треба було підкинути «вонючку», порушити порядок в колоні під час маршу або передати кому потрібно секретну інформацію. І це був тільки початок.

«Одного разу сестра Степана Володимира, несподівано зайшовши в кімнату, застала свого брата блідим, з міцно стиснутими зубами, а з його пальців капала кров, — пише Галина Гордасевич у книзі «Степан Бандера: людина і міф». — Підійшовши ближче, побачила Володимира, що під нігті Степана загнані голки. “Ти з глузду з’їхав!” — вигукнула вона. “Ні, — вимовив брат, насилу розчіплюючи зуби. — Просто хотів перевірити, що зможу витерпіти, якби мене схопили вороги і почали заганяти голки під нігті”».

Бандера тренував свою стійкість, тримаючи пальці над вогнем і защемляя їх між стулками дверей. Він розумів, що може потрапити у в’язницю і знав, які безчинства вчиняються над українськими націоналістами. Так, наприклад, зв’язне Української військової організації (УВО) Ольгу Бесараб поляки заарештували і протягом однієї ночі замучили до смерті. І він готувався по-серйозному.

Українські патріоти у своїй діяльності орієнтувалися на більшовиків, польський і ірландський національні рухи, тобто на ті рухи, які давали результат: створення національної держави і прихід до влади. «Вони розуміли, що законного способу приходу до влади просто не існує. Єдиний спосіб — це революція. А для її проведення потрібна революційна, підпільна організація», — говорить Патриляк.

На противагу Українському національно-демократичного об’єднання (УНДО), що діяв у правовому полі Польської держави, молодь віддавала перевагу нелегальної Української військової організації, лідером якої був відомий полковник і зразок для наслідування Євген Коновалець (Євген Коновалець — діяч українського націоналістичного руху 1920 — 1938 років, учасник Першої світової війни і Громадянської війни на Україні, — прим. ред.).

Степан Бандера, ще навчаючись у гімназії, починає готувати себе до «професії революціонера», зміцнюючи себе фізично і виховуючи свій характер. Степану з-за проблем зі здоров’ям спочатку не вдалося стати членом «Пласту», української скаутською організації, яка робила ставку на фізичне розвиток і патріотичне виховання молоді. У Бандери був ревматизм суглобів, у нього зводило ноги і він не міг пересуватися. Ця недуга мучив його кінця життя. Але він боровся з ним, щоб його взяли у «Пласт». З юних років дружив зі спортом. Арешт Бандери в червні 1934 року стався через «спортивні обставини». Поліція затримала Бандеру в той день, коли він збирався грати в теніс. «Бандера був з тих людей, — продовжує Патриляк, — які живуть не в зоні комфорту, а в зоні віри».

У травні 1926 року у Варшаві відбувся військовий переворот під керівництвом Юзефа Пілсудського, який фактично встановив військову диктатуру в Польщі. Хоча посада президента була збережена, але Ігнатій Мастицький був лише маріонеткою в руках Пілсудського. Тимчасова політична криза перетворилась на постійну. До влади на будь-якому рівні прийшли військові. Спроба об’єднаних лівих та центристів у 1929 році повернути Польщу до демократичного шляху зазнала невдачі. По вказівці Пілсудського президент Мастицький розпускає парламент. Починаються арешти представників опозиційних партій, що втратили парламентський імунітет. Серед них і члени УНДО.

«Без суду і слідства їх помістили у в’язницю в Бресті, де їм довелося перенести фізичні і моральні страждання. Головне, що вони виявилися ізольовані від участі в політичному житті напередодні нових виборів. 12-14 вересня в багатьох містах Польщі пройшли демонстрації протесту проти незаконних арештів. Дійшло до сутичок з поліцією. Були вбиті і поранені, — описує ті події Роман Скакун у книзі «Пацифікація: польські репресії 1930 року в Галичині». — До нових виборів сейму і сенату країна рухалася в атмосфері відвертого терору».

Степан Бандера хотів отримати освіту в Чехословаччині, де була велика українська діаспора. Але польські власті не дали йому закордонний паспорт. Тому йому довелося вступати у львівський Політех. Випадковий вибір місця навчання зіграв ключову роль у становленні Бандери і привів його до членства в ОУН. У січні 1929 року у Відні представники ряду патріотичних організацій в цілях протидії репресій польської влади вирішують створити на базі Української військової організації (УВО) Коновальця новий рух опору. Одним з організаторів ОУН вважається Дмитро Андрієвський. «Дмитрієвський звернувся до Коновальця, іншим українським націоналістам, поки ще не організованим, з пропозицією об’єднати зусилля. І тоді представники різних організацій зібралися і провели дві конференції», — пояснює історик Олександр Кучерук.

Було прийнято статут і обрано керівника організації. Ним став засновник УВО Євген Коновалець. Спочатку УВО в рамках ОУН зберігала самостійність і на неї були покладені функції «бойового крила» політичної організації. «Мені доводилося тримати в руках видану в Польщі у 20-х роках минулого століття книгу про розвідку, — розповідає Кучерук, — так у ній розвідка УВО називалася однією з найсильніших у Європі!»

Лідер новоствореної організації Євген Коновалець користувався міжнародним авторитетом. Він зустрічався з лідером литовської держави. У них спільний ворог — Польща. Українські націоналісти змогли допомогти литовським друзям, перекинувши два підводні човни, куплені Литвою в Німеччині.

«Литва набула в німеччині два підводні човни. Але шлях субмарин з Німеччини до Литви пролягав вздовж польського узбережжя. Литовці цілком резонно побоювалися, що поляки потоплять ці човни. І тоді на допомогу прийшли представники УВО. І вони допомогли провести ці човни. Це призвело до того, що багато членів ОУН отримали литовські паспорти», — говорить Кучерук.

Степан Бандера став членом ОУН з дня її заснування. Це дало імпульс його політичній кар’єрі. Він став активно займатися розповсюдженням підпільної націоналістичної літератури. Почалася затяжна інформаційна війна. І основним завданням нелегальних журналів і газет стало роз’яснення складних і неоднозначних ситуацій. «Наприклад, коли українців почали закликати в польську армію, виникла ціла дискусія на тему: йти в польську армію українцям чи не йти. І взяла гору точка зору, що йти треба, щоб вчитися, отримувати військові знання, а також в розвідувальних цілях», — пояснює Кучерук.

Преса видавалася за кордоном. Потрібно було організувати нелегальну доставку через кордон і розповсюдження серед населення. «Наприклад, газета «Сурма» доставлялася таким чином: вона згорталася в трубочку і при її передачі діяв пароль “Трубка”». Польська поліція збилася з ніг у пошуках розповсюджувачів нелегальної преси та проводила арешти наосліп. Під час таких облав поліцейські затримували і Бандеру. Але невисокий й худорлявий юнак, виглядав так, що його відпускали.