Путінська Росія розпадеться на 11 суверенних держав

0
54
Путінська Росія розпадеться на 11 суверенних держав

У цьому впевнений історик, дослідник і журналіст із Санкт-Петербурга Данило Коцюбинський. Про це він пише у своїй книзі «Глобальний сепаратизм як подолання «кінця історії», або Що таїть революція в масці?».

На користь припущення про неминучість розпаду Російської Федерації свідчить, насамперед, той факт, що в історичному плані вона продовжує традицію імперської державності, основи якої були закладені більше 500 років тому.

На користь припущення про неминучість розпаду Російської Федерації свідчить, насамперед, той факт, що в історичному плані вона продовжує традицію імперської державності, основи якої були закладені більше 500 років тому.

А це означає, що, крім зовнішньополітичних обтяжень, що дісталися РФ «у спадок» від СРСР і Російської імперії, Російська Федерація разом зі статусом «держави – продовжувача» успадкувала й ті внутрішні суперечності, які протягом XX століття вже двічі – в 1917 та 1991 рр. – призводили до розпаду російської держави.

Найтяжчим серед цих «родових недуг» є «генетична» нездатність до повноцінної (тобто не тільки соціально-економічної, але і соціально-політичної) модернізації. Бо в разі вступу Росії на цей шлях автоматично запускається механізм нагнітання нерозв’язного внутрішньополітичного конфлікту, обрекающего держава на неминучий вибух і руйнування.

Причини такого, загалом, песимістичного положення справ лежать на поверхні.

Московська держава (включаючи її «петербурзький зигзаг»), спочатку була з’єднана і протягом століть скріплювалася виключно «залізом і кров’ю». У 1917-1921 рр. рухнувшую відтворили імперію більшовики, які протягом семи десятиріч утримували її в стані тоталітарної «заморозки».

Після остаточного оформлення Російської Федерації як «єдиного і неподільного» авторитарної держави, тобто починаючи з 1993-1994 рр., силова компонента також стала одним з найважливіших інструментів збереження відносної внутрішньополітичної стабільності держави.

Перед черговим поколінням росіян, вступає в середині другого десятиріччя XX століття в чергову епоху реформаторських пертурбацій, постає дилема: «Що вибрати – Батьківщину чи Свободу?». А точніше, яку Батьківщину вибрати: єдину, неподільну і невільну – або ж вільну, але зменшену територіально?

Думка про те, що саме величезна територія, а також етноконфесійний і регіональна неоднорідність прирікає Росію на цивільно-політичну скутість і вічне відставання від провідних світових держав, активно обговорювалася ще в початку XX століття. З такого роду міркувань вже тоді неминуче випливав «єретичний», з точки зору догмату про «єдиної і неподільної», висновок: про необхідність «розчленування» Великої Росії на більш компактні і господарсько самодостатні освіти. З тих пір ситуація тільки погіршилася.

Так само, як і Радянський Союз, Російська Федерація залишається єдиною країною-гігантом, чия столиця – найбільший національний мегаполіс, у кілька разів перевищує розміри будь-якого іншого міста країни.

Навіть авторитарні держави-гіганти, які претендують на історичну довгостроковість, прагнуть до певного адміністративно-господарському розосередження, щоб уникнути синдрому «імперської воронки». Тобто такого стану справ, коли державний центр перетворюється в ненаситного пожирача всіх національних ресурсів, а інша країна – у податково-сировинну колонію. В цьому відношенні навіть Російська імперія і СРСР були більш перспективними державними утвореннями, ніж РФ. Ось лише кілька порівняльно-показових цифр.

До 1917 року співвідношення чисельності населення в найбільших містах Росії виглядало так: Санкт-Петербург – 2,3 млн жителів, Москва – 1,8 млн, Київ – близько 700 тис. жителів. В кінці 1980-х у Москві проживало понад 8,5 млн чоловік. У Ленінграді в 1988 році був урочисто зареєстровано 5-мільйонний житель.

Таким чином, пропорційний розрив між двома найбільшими містами збільшився – з 1,3 до 1,7 рази. Населення Києва становило 2,6 млн, тобто, як і до революції, було в 3 з гаком рази меншим, ніж населення столиці.

А ось як виглядає демографічний розкид в РФ-2012. Москва – 11,8 млн, Санкт-Петербург – все ті ж 5 млн чол. Наступний – Новосибірськ – не дотягує навіть до 1,5 млн.

Бюджетний розрив між Москвою й іншими великими містами РФ – ще більш контрастне, ніж демографічний. Так, в 2012 році бюджет столиці повинен перевищити 1,7 трлн руб. Скарбниця Санкт-Петербурга «стрункішою» майже в 4 рази і «тягне» лише на 430 млрд руб.

Про Новосибірську доводиться говорити і зовсім пошепки: 38 млрд руб. – в 45 разів менше, ніж у Москві. До всього цього варто додати, що величезна частина федерального бюджету Росії також витрачається в благословенних межах Садового кільця.

Внаслідок все зростаючого діаметра «імперської воронки» продовжує неухильно збільшуватися «децільний коефіцієнт міжрегіональної диференціації: багаті (насамперед, Москва) стають все багатшими, бідні – все біднішими.

На цьому тлі, починаючи з кінця 1990-х рр., відбувається неухильне зниження частки регіонів у консолідованому бюджеті країни. Особливо різкий стрибок вниз (майже на 6%) припав на 2001 рік, коли Кремль офіційно приступив до будівництва «вертикалі влади». Як наслідок – почалося зростання числа дотаційних та високодотационних регіонів (згідно з даними Рахункової палати, в 2011 році їх було 70).

Недотаційними сьогодні є всього 13 суб’єктів РФ: Москва, Санкт-Петербург, Татарстан, Пермський край, Вологодська, Ленінградська, Липецька, Самарська, Свердловська, Тюменська області, Ненецький, Ханти-Мансійський і Ямало-Ненецький автономні округи.

Виглядає комічно абсурдною пропорція між «дотаційними» і «недотаційними» регіонами Росії каже, зрозуміло, не про небажання або невміння населення більшості російських територій якісно працювати, але лише про глобальну неефективності і несправедливості всього державного устрою РФ.

Таким чином, сьогодні є більш ніж серйозні підстави для того, щоб визнати Російську Федерацію нездатним до нормального розвитку, по суті, смертельно хворим господарсько-політичним організмом.

Його серце – місто Москва – являє собою НЕ енергійну мищцу, рівномірно забезпечує харчуванням всі частини державного тіла, але величезний надутий і продовжує розбухати адміністративно-фінансовий міхур, куди стікаються гроші і люди з усієї країни. Що може стати з таким міхуром у вельми недалекому майбутньому? Питання здається майже риторичним.

Куди рушить Пост-Росія

Сама країна – тобто, органічна сукупність територій та живе на них населення, – зрозуміло, нікуди не зникне. Однак повністю изжившие себе «москвоцентричние» вектори суспільного розвитку зміняться новими.

Спрогнозувати спрямованість цих векторів нескладно. Досить просто взяти до уваги той основоположний факт, що РФ донині залишається територіально найбільшим державою в світі, що займає значну частину євроазійського континенту і безпосередньо примикають до трьох найважливіших центрів світової господарсько-політичної активності: Євросоюзу, Азіатсько-Тихоокеанському регіону і зоні НАФТА.

В силу цього логічно припустити, що можлива дезінтеграція РФ призведе до того, що різні групи регіонів, що нині входять до складу Росії, втративши кремлівську «скрепу», природним чином знайдуть різні геоекономічні вектори еволюції і «притягнуться» до вищезазначених полюсів світової економіки.

Пост-Росія, таким чином, як би «разбредется» за трьома різними напрямами, зберігши, зрозуміло, свої традиційні міжрегіональні зв’язки і продовжуючи грати свою «метафізичну» роль транзитного коридору між Заходом і Сходом.

Тенденція до стихійної переорієнтації російських регіонів з Москви на нові центри економічного тяжіння проявляється вже сьогодні. Найлегше це помітити на прикладі соціально-економічного розвитку Сибіру і Далекого Сходу, що все більше інтегруються з економіками, трудовими ресурсами і капіталом країн-сусідів.

Оцініть статтю

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here