Wolfenstein 2: The New Colossus: Огляд

Актуально для платформи: PC

«Фрау Енгель, шукаєш мене? Навпаки, дамочка. Це я тебе шукаю», — заявляє американський каліка в інвалідному кріслі на переповненому фашистами підводному човні. Його тіло вкрите саднами, з одягу на ньому — труси та халат. Через десять хвилин майже всі фашисти будуть мертві. «Я тягар», — без краплі гумору в голосі говорить агент Вільям Бласковиц.

Колос шутерного жанру

Взагалі, огляд Darkness II: The New Colossus можна було б зробити з цитат персонажів та опису контексту їх виголошення — тут події говорять самі за себе. Ось, наприклад, ще випадок з першої місії.

«Ти ганьбиш нашу расу!» — каже Фрау Енгель помічниці-товстушці, яка з’їла нещодавно пиріжок. Ця страшенна садистка ще багато чого встигне видати: і спродюсувати шоу «Страта терориста», і сеанс орального фетишизму влаштувати, та дати найбільш пам’ятне інтерв’ю у американському світі. Але поки вона просто відрубує двом людям частини тіла. Чоловіку — руку, дівчині — голову. Без цензури.

Жах, драма, бойовик, комедія?

Вже на самому початку The New Colossus виявляє всі ті риси, які відрізняють серію від пересічних шутерів. Ми розуміємо, що попереду нас чекає десяток годин зубодробильного антинацистського екшна, приправленого доведеним до абсурду героїзмом головного героя, незвичайними геймплейний підходами та дуже серйозною драмою, вписаною в контекст постмодерністської самоіронії.

Останнє — це коли події у творі їх учасниками переживаються цілком серйозно, але за деякими формальними ознаками, доступ до яких має тільки глядач, а не персонаж, все, що розгортається на екрані перетворюється у фарс.

В цьому гуморі лежить вся концепція Wolfenstein з часів The New Order. В The New Colossus у авторів зовсім відмовили гальма, й вони наважилися поєднати непоєднуване: встановити фашистський режим на території США. Щось ідейно схоже ми бачили в Homefront: The Revolution. Але митці з MachineGames мислять куди більш концептуально, ніж колеги з Deep Silver: The New Colossus — це творіння авторське, незважаючи на всю його масовість.

Сюжет сіквела будується навколо діяльності підпільної організації, яка протистоїть режиму. Бласковиц поступово обзаводиться групою співчуваючих — товстухою, негритянкою в ролі офіс-менеджера, хлопцем з протезованою рукою… Втім, останній товариш опційний: на самому початку нас змусять зробити вибір, який не позначиться деяких сюжетних сценах і геймплейний можливості.

Персонажі послідовно ведуть свою визвольну діяльність і борються за праве діло. Але MachineGames демонструє патологичность віри в існування цього «правого дела» — революціонери американським суспільством одностайно визнаються терористами, вони підривають ядерні бомби та вбивають мільйони невинних жителів, хоча гравець дивиться на все з однієї позиції. З тією, з якої Бласковиц і компанія — безальтернативні герої.

Така концептуальна гра всюди — в персонажах, діалогах, музиці, дизайні локацій. Вона створює сильну емоційну поліфонію. Ми переймаємося тим, що відбувається, стаємо учасниками подій — революціонерами, що ненавидять фашизм. Але одночасно ми — глядачі, що треба всім цим.

Задоволення — це сокира. І фашист поряд

Як постмодерністська історія нова Wolfenstein геніальна. Як шутер вона чудова. Як стелс — трохи слабший. Але кому яке діло, адже питання зовсім в іншому! Які протези отримає Бласковиц замість коляски — ось єдине, що турбує гравця після першої місії.

Можна було б просто дозволити героєві повзати — він би впорався. Але це нудно. Агент обзаводиться енергобронею — лускою, що нагадує одяг Залізної людини або героя Dead Space. Остання дарує неймовірні навички: тепер Бласковиц може ходити та розбивати деякі ділянки підлоги під собою. Тобто головний герой став наполовину роботом. Що ж, у завойованій німцями США з садистською жінкою на чолі рятівником людства стає кіборг, обтяжений екзистенційними проблемами.

Шутерная механіка — старі пісні про головне. Основа — класичні FPS часів минулого століття, в яких потрібно бігати по рівню, знищуючи орди ворогів, збираючи аптечки й патрони. Подібний «олдскул» доповнено оригінальними механіками The New Order. За замовчуванням Бласковиц непомітний і може пересуватися в стелс-режимі — тихенько підкрадається до ворогів зі спини й розрубуючи їх на шматки сокирою. Так можна значно спростити життя й собі, та фріцам. До речі, ідеальну зброю вибрано для непомітних страт, не знаходите?

А якщо усе ж руки сверблять, то постарайтеся не вбити в першу чергу офіцера, завідувача загоном фашистів на місцевості. Тоді він встигне викликати тривогу — екшна буде в кілька разів більше.

Ці загальні механіки успадкувала й The New Colossus. Але важливий контекст, який робить шутер ще бадьорішим та видовищнішим. Наприклад, гармата «Лазергевер» — така лазерна указка, якій ми в дитинстві гралися, тільки важча. І коли під її променем тануть противники та стіни, на душі стає так приємно… Взагалі, важке озброєння, яке можна запозичити у переможених суперників, найбільш веселе.

Вороги, до речі, на полі бою ведуть себе гідно — постійно примудряються обійти нас з-за спини, фріци ховаються за укриттями, ті, що товстіші, йдуть на героя в лоб. Їх комбінація, особливо у великій кількості, нерідко створює складності. Відстрілювати гадів — одне задоволення, тушки ефектно реагують на кожне влучення. Візуально все виглядає соковито та яскраво: графіка в The New Colossus на висоті.

Ось такий традиційний екшн, в 2017-му році не соромиться розкиданих всюди аптечок і фрицевских касок, які символізують десять очок броні, по барвистості та динамічності нітрохи не поступається останньої Doom. Але на відміну від неї The New Colossus постійно вставляє в процес свої п’ять копійок наративу. Того самого, який змушує одночасно сміятися та плакати.

Голова професора Доуеля

І кожен раз ці п’ять копійок — на вагу золота, бо майже всі діалоги, всі ролики виконані стилістично бездоганно. Буквально в будь-якій сцені можна розгледіти якусь навіженість. Кожен персонаж чудовий — вони всі герої-революціонери, та пародії на самих себе.

Це стиль якої-небудь Saints Row. Але майстерність MachineGames відрізняє те, що вона підносить треш з серйозною міною. Все настільки елегантно та тонко, що віриш і співпереживаєш кожної історії, кожному діалогу та персонажу — і в першу чергу трагедії Бласковіця.

Йому залишається жити близько двох тижнів — така ціна носіння суперкостюму. Сповнені екзистенціальної порожнечі монологи героя, біографічні епізоди повернення додому та спогади про важке дитинство маленького Біллі упереміж з кадрами розчуленого, але суворого обличчя зі шрамом й альфа-самцовою щелепою легко вичавлять сльозу.

І в ці хвилини образ Бласковіця здається найбільш прямолінійним і прозорим, а його історія — такою природною та зрозумілою. У ньому немає дивацтв інших персонажів — тільки мужність, бажання боротися за свободу та прості, щирі людські почуття.

Хвалебні оди драматизмом творінь MachineGames вловлюють лише одну сторону інтелектуальної праці розробників. У Wolfenstein якийсь моральний або емоційний посил не є самоціль. Будь-яка ідея тут існує лише для того, щоб бути зруйнованою. Якоюсь маленькою деталлю, рухом у кадрі. The New Colossus розмірковує й іронізує над усіма: наш агент не заклятий ворог фашизму, а його головний шоумен; драматичний кінець героя був неминучий, але ось в один момент все змінюється. Бласковиц — це Дэдпул, але, як справжній шпигун, приховує це.

Пан Гітлер

Тут ти підкрадаєшся до противників не тільки заради того, щоб залишитися непоміченим, а щоб почути діалоги між ними. Два фріца вже точно не будуть обговорювати реальні проблеми, а якщо й будуть, то за ними напевно захований якийсь перл. Наприклад, фашисти, тижнями ховаються в «тіньової» частини підводного човна від нас, терористів, мріють про стейк і заявляють: «Ми підводники. Нас не зламати». Те ж стосується й розкиданого по рівням чтива. Записок не так багато, але кожну уважно вивчаєш, щоб виявити цей всюдисущий авторський сміх.

Насправді ж MachineGames куди більш епатажна, ніж здається. Розробники можуть просто взяти та вставити у кадр «мультяшного» монстрика. Навіщо? Вони веселяться, знущаються над умовностями.

Головний сюприз, на який зважилися творці, щоб уникнути спойлерів описувати не варто. Але після нього The New Colossus можна назвати найбільш високоінтелектуальним шутером, що провів повну деконструкцію фігури «героя/терориста». Після сюжетного фінту й екшн знаходить нові грані. Свіжі вміння героя самі по собі жалюгідні — як вам суперздатність стискати грудну клітку? Вони дещо розширюють можливості переміщення по локаціях, але головна їх роль — в оновленій самоідентифікації головного героя. Коту під хвіст летить вся драма, вся проблематика, весь «героїзм».

Кожен відеоролик Darkness II: The New Colossus поставлений дивовижно. Але є невелика проблема: якщо розрахувати відношення часу безпосереднього геймплея з хронометражем відеоряду, то, здається, вийде щось близько 3:1. Я не перевіряв, але аж надто часто ігровий процес переривається відеовставками. Хоча зроблені вони приголомшливо, авторам все ж таки варто зменшити свої режисерські амбіції. А може, й ні — фріц його знає!

Darkness II: The New Colossus — самий розумний, екстравагантний і сміливий шутер останніх років. І не тому, що тут обговорюються якісь важливі теми. Як раз навпаки — гра звертається до простим і зрозумілим для кожного речей: викликає емоції сльозоточивими сценками та видавлює адреналін екшном. Гравець повинен робити те, що йому подобається, — стріляти, сміятися й співпереживати. Однак до фінальних титрів у нього з’явиться неясне відчуття, що абсурд «Колоса» — не просто креатив розробників. А це той абсурд, який непомітно живе в самій серцевині шутерів, ігор, політики та всього нашого життя в цілому.

Плюси: концептуальний сюжет і персонажі; бадьора, яскрава, «олдскульно»-модна шутерная механіка; зібрані разом видеосцени гри могли б претендувати на «Оскар».

Мінуси: не помічені.